Зараз я знаходжуся в Німеччині, невеличкому містечку в Баварії. Я б хотіла бути в Україні, але обрала повну безпеку та моральний спокій для себе.
Як і більшість українців, які були вимушені переїхати з України, я пережила та переживаю досі синдром вцілілого. Мені здавалося, що я роблю недостатньо для своєї країни, тому я намагалася знайти будь-які можливості допомагати тут. Німці дуже допомагають Україні, син чоловіка, у якого я мешкаю зараз, власноруч їхав до України для того, щоб передати гуманітарну допомогу. 1200 км для того, щоб допомогти. Мене дуже вразила саме сміливість людини, яка намагалася мені довести, що це справді важливо для усіх європейців і для нього в цілому. Тому я допомагала сортувати одяг та речі для дітей в Україні. Нам вдалося зібрати декілька мішків одягу, впевнена, це допоможе хоча б трошечки.
Також, я спілкувалася з представницею мерії (жіночка, яка працює тут і допомагає координувати українців). Вона розповіла, що хотіла б, щоб був хоча б хтось, хто зможе допомагати вчителю у німецькій школі комунікувати з українськими дітьми. На жаль, проблема мови стоїть тут дуже гостро, більшість дорослих та дітей не говорять німецькою, чи хоча б англійською. Тому я із задоволенням вирішила допомагати дітям, та, як виявилося згодом, їх батькам.
Але потрібно було б хоча б раз у житті побачити вдячні очі батьків, які зрозуміли, що діти матимуть змогу спілкуватися з нами, використовуючи звичну для них мову. Тому зараз у мене є клас з 10 дітей, які зібралися з усіх куточків країни. Вони всі дуже різні, спілкуються російською, українською та суржиком і просто хочуть спокійного життя. І найкраще, що я можу зараз робити — це дати можливість цим дітям просто спокійно жити та насолоджуватися навчанням.
Я це роблю, тому що «якщо не я, то хто?». Дітям важливо почувати себе не тільки потрібними, але й мати змогу просто поговорити, відчути себе хоча б трошечки як вдома, відчути Україну у Німеччині. Та, якщо чесно, саме ця справа допомагає мені трохи відволіктися від новин та зануритися у справу, яка мені подобається.
Я б хотіла, щоб вони усі тренери, учасники команд, випускники, волонтери, організатори зараз продовжували робити все, чим вони займалися до цього всього: несли цінності FIRST у маси, створювали крутезні проекти та раділи кожному новому дню. Я впевнена, що зараз всі об‘єднані як ніколи, мені просто хочеться, щоб діти та тренери мали наснагу продовжувати своє діло. І щоб в такий темний час для нашої країни вони несли той промінчик.
Перше, що я зроблю, коли прийду на найближчий фестиваль FLL в Україні: буду обіймати усіх впродовж декількох днів. І, в першу чергу, Ліку та Юлю, я просто ніколи не захочу відпускати їх❤️ А потім обійму кожнісінького суддю та команду!
